Шлюб і сім'я по Законам XII таблиць




Давньоримський право закрепило історично склалася патріархальних родину, господарсько відособлену і пов'язану із суспільством і державою через його голову (pater familias). Типовою формою шлюбу був шлюб з владою чоловіка (cum manu mariti). Але дружина найчастіше опинялася під владою та й (батька чоловіка), якщо тільки чоловік не був особою sui juris, тобто мав самостійний сімейний статус. Вона повністю поривала зі своїми кровними родичами (когнатамі), підпадає під владу нового та й і ставала пов'язаної родинними відносинами з членами сім'ї чоловіка (агнатамі). Чоловік або та й мали над нею необмежену владу, аж до продажу, звернення в рабство або передання смерті. Відсутність в найдавніший період юридичних обмежень для влади чоловіка ще не означало, що він міг користуватися нею довільно, тобто без ради родичів (агнатов), а іноді й когнатов дружини. Поступово проявлялась тенденція до пом'якшення влади та й і чоловіка. 
Для вступу в шлюб потрібно згоду глав обох сімей та згоду самих брачующіхся. Шлюбний вік для жінки був 12 років, для чоловіків встановлювався шляхом огляду. Укладати шлюб з цивільного права могли тільки громадяни. Такого права не мали раби, перегріни, латини (до латинських воєн). Тривалий час не вирішувалися шлюби між патриция і плебеямі, ця заборона знайшов своє відображення в Законах XII таблиць, але незабаром (445 рік до н.е.) був відмінений законом Канулея. Шлюб міг полягати в різних формах, у тому числі шляхом релігійного обряду у вигляді фіктивної купівлі дружини (по типу манціпаціі) або ж у результаті фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протягом року. В останньому випадку влада чоловіка не виникала, коли дружина щорічно відходили з дому чоловіка 3 ночі в році. 
Шлюб припинявся у разі смерті одного з подружжя або втрати їм правоздатності, а також в силу розлучення, який був у найдавніший період рідкісним явищем і допускався тільки з ініціативи чоловіка в суворо обмежених умовах (перелюб дружини або вигнання плоду). 
Для давньоримської сім'ї характерною була також сильна батькову владу, яка включала право продажу дітей у рабство, покарання за провини аж до позбавлення життя (jus vitae ас necis). Діти не могли самостійно купувати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов'язання, взяті на себе сином, не пов'язували батька. Але потерпілий міг залучити батька до майнової відповідальності у випадку делікту, скоєного став членом родини. 
Зацікавленість глави родини в залученні додаткової робочої сили призвела до розвитку інституту усиновлення, яке відбувалося в народному зібранні в присутності понтифіка. Усиновлення здійснювалося також шляхом троєкратного фіктивної продажу члена родини в рабстві (in iure cessio), а потім з уявної переуступкою прав, яка вела до звільнення сина від влади батька. Древнейшее римське право знало також опіку, яка встановлювалась над малолітніми та жінками, не вийшли заміж, а також піклування над сумасшедшими і расточітелямі. 
У римському праві архаїчного періоду існувало два способи успадкування майна померлого та й. За загальним правилом воно переходило до дітей чи онуків померлого ( "був") або до інших агнатам, відбулася з ним в найближчому родстве. Тільки у випадку відсутності агнатов майно передавалося родича померлого. Дуже рано у Римі виникає і передача спадщини за заповітом, хоча спочатку не можна було заповідати майно при наявності дітей. Оскільки заповіт розглядався як виняток з нормального порядку успадкування, воно, як правило, стверджувалося на народних зборах. Закони XII таблиць вже вказували, що заповідального розпорядження на випадок смерті є ненарушімимі (V, 3). У заповіті поряд з встановленням спадкоємця могли міститися та інші розпорядження: призначення опікунів, відпустка рабів на волю, Легат. Останні являли собою заповідальне відмова будь-якої з речей померлого на користь сторонньої особи, яке могло вимагати цю річ у спадкоємця.