Політична режим Веймарської республіки




За Версальського мирного договору 1919 р. на Німеччину були накладені величезні репараційні платежі. Цей борг був для неї непосілен, він падав на плечі трьох поколінь німців, і тільки в 1930 р. був знижений і розстрочений союзниками.
Тимчасова економічна стабілізація у 1928 р. змінилася руйнівним світовою економічною кризою, новим різким падінням виробництва, зростанням безробіття. У 1932 р., коли світова економічна криза досягла кульмінації, промислове виробництво скоротилося в Німеччині до 46,7% в порівнянні з 1913 р., 30% усього працездатного населення втратили роботу і тільки 15% з офіційно зареєстрованих безробітних отримували допомогу з безробіття.
Країна тряслася страйками, заворушеннями, путчу, приводу терактів, пов'язаними з різкою поляризацією соціально-політичних сил, від крайніх правих, представлених набирають силу націоналістичними, нацистськими організаціями і утворилася згодом фашистської Націонал-соціалістської німецької робочої партії (НСНРП), до вкрай лівих - в особі ліворадикальних робітничих організацій і Комуністичної партії Німеччини, яка стає в цей час найбільшою комуністичною партією в Європі.
Вага і значення цих двох партійних полюсів зростав разом з їх неприйняттям Веймарської демократичної республіки. Для одних вона була перешкодою соціалістичної революції і встановлення "загальної рівності", для інших - перешкодою до встановлення нацистської тоталітарної Диктатури.
У глибоко розкололася німецькому суспільстві не знайшлося місця та консенсусу лівих сил, так необхідного в умовах жорстокої кризи, загрози фашизму. Для правовірних німецьких комуністів, які проводили лінію Сталіна і Комінтерну, соціал-демократи були "могильниками німецького соціалізму", головними супротивниками "світової революції". Вони були зайняті в основному тим, що викривали соціал-демократів як агентуру "німецького монополістичного капіталу", "соціал-фашистів". Соціал-демократи виключали компроміси з комуністами, як з партією "вузьколобого класового доктринерства", що діє за вказівкою "чужої держави", також звинувачуючи їх у пособництві фашистам. Відсутність згоди лівих сил мало фатальні наслідки. На виборах у листопаді 1932 р. у них ще залишалася можливість перегородити дорогу рвуться до влади фашистам. Соціал-демократи і комуністи, об'єднавшись, могли зайняти 221 місце в рейхстагу, у той час як у фашистів було 196 місць. Але вони втратили цю можливість.
Нестабільність Веймарської республіки стала наслідком не тільки вищевказаних обставин. Вона була пов'язана також з глибоким неприйняттям республіки більшістю німців, які вважали її породженням "ганебного" Версальського мирного договору. Почуття національного приниження стало благодатним грунтом для широкого поширення міфу про "листопадових зрадників", що уклали Версальський договір. Цей міф широко використовувався демагогами, що вимагали розриву Версальського договору, рішучої боротьби проти якихось "темних сил", внутрішніх і зовнішніх ворогів, які призвели Німеччину до краху. Не випадково саме в цей час з'являється відома фальшивка "Протоколи сіонських мудреців", покликана підтвердити, що в спіткала німців трагедії винні змовники-євреї, іноземні агенти, які поставили завдання зруйнувати міць Німеччини, поставити її на коліна.
Основний масі населення, його консервативному масовій свідомості було важко змиритися і з тим, що Веймарська республіка зруйнувала старий, звичний порядок кайзерівської імперії, що здавався таким міцним і надійним. За старих добрих часів тужила не тільки що була правляча верхівка, а й широкі середні верстви населення, які втратили в результаті кризи, нестримної інфляції свій достаток і майно, не сприймали нову, малозрозумілу, що не має нічого спільного зі старими часами систему цінностей. Між свободою і порядком німці обирали порядок.
Послаблювало положення Веймарської республіки і відсутність у неї професійних оборонців серед правлячого бюргерства та інтелігенції. Негативно до республіки належала, наприклад, більша частина професури, науковців, правників, істориків тощо, які задають тон у німецьких університетах, а також студентів, які залишалися прихильниками монархії, старих порядків. Не випадково згодом серед студентів виявилося так багато прихильників Гітлера.
Демократичний фасад Веймарської республіки не спирався на міцний фундамент демократичних державних інститутів не лише в силу збереження старого державного апарату, але і вад самого конституційного порядку, придуманого у Веймарі без глибокого обліку обстановки в країні. Так, широкі демократичні права і свободи, зокрема свобода друку, за відсутності цензурних обмежень сприяли безпрецедентного зростання шовіністичної, мілітаристської пропаганди. Література такого штибу фактично захльостував країну. Відсутність конституційної заборони на діяльність партій, що сіють розбрат серед німецького народу, що розпалюють національну ворожнечу, антисемітизм, створювало умови не тільки для зростання нацистських організацій, але і для легального входження НСНРП у Веймарській суспільно-політичну і державну систему.
Фатальний помилкою республіки було те, що вона не позбавила влади реакційну воєнщину, не реорганізувала бюрократичний апарат. Її не прийняв зберігся кадровий склад рейхсверу, для солдатів якого кайзер залишався символом сили і могутності Німеччини. Армія, що підкоряється, за Конституцією, тільки райхсканцлерові, фактично була безконтрольною. Вона перетворилася на самостійну активну політичну силу. Виявом повного неприйняття рейхсвером Веймарської республіки став піднятий його командуванням разом з праворадикальними офіцерськими організаціями в травні 1920 р. військовий путч Каппа-Лютвіца. За рахунок колишніх кадрів рейхсверу поповнювалися і чисельно зростаючі нацистські напіввійськові організації.
В умовах політичної конфронтації і, як наслідок цього, частої зміни кабінетів що залишалося на місцях старе чиновництво також було безконтрольним, і його самостійна політична активність в умовах "незмінюваність", гарантованої Конституцією (ст. 130), визначалася аж ніяк не демократичними, а консервативно-монархічними переконаннями. Поганими захисниками демократичних порядків, та й просто правопорядку, були й старі суддівські кадри з їх традиційним розумінням права, виправдовує "залізо і кров", насильство в ім'я "національних інтересів". Про це свідчать приклади з судової практики тих часів. Так, за 1918-1922 рр.. у Веймарській республіці було скоєно лівими екстремістами 22 політичні вбивства, всі винні були суворо покарані, 10 осіб - страчені. За цей же час правими терористами було скоєно 354 політичні вбивства, з них тільки один був суворо покараний, але жоден не був страчений. У 1924 р. нацистський "пивний путч" в Мюнхені, коли фашисти зробили першу спробу прорватися до влади, закінчився укладенням Гітлера в тюремну фортеця, з якої він вийшов через 10 місяців з першими главами "Майн Кампф", повний рішучості готуватися до нових виступів.
Слабкість політичної волі Веймарського держави була пов'язана також з відсутністю єдності дій його вищих органів влади. Рейхстаг не став провідником демократії, конституційного ладу, тому що в ньому, особливо в останні роки Веймарської республіки, в силу гострого партійного протиборства склалася ситуація повної неможливості освіти позитивного більшості, здатної запропонувати народу помірну програму виходу з кризи. Перебували на діаметрально протилежних флангах партії, що мали в ньому більшість мандатів, різко критично налаштовані проти уряду, в силу повної протилежності своїх цілей не були готові і не були в змозі взяти на себе урядову відповідальність.
Часті і необгрунтовані, особливо в останні роки Веймарської республіки, розпуски парламенту (парламент міг бути розпущений навіть з-за не затвердженого ним президентського указу, як це мало місце в 1930 р.), що вселяється німцям пресою уявлення про його повному безсиллі все наполегливіше схиляли масове свідомість до пошуку "сильної руки" фюрера.
З безсиллям представницького органу було пов'язане і безсилля республіканського уряду, не володів більшістю в рейхстагу і не користувався його довірою і підтримкою. Прямим наслідком цього стали "президентські кабінети", що призначаються президентом за власним розсудом. В обстановці перманентно що вводиться ним, на підставі ст. 48 Конституції, надзвичайного стану країна керувалася не за допомогою законів, а за допомогою надзвичайних указів. У 1932 р., наприклад, президент Гінденбург видав 66 надзвичайних указів, у той час як рейхстаг, зайнятий в основному другорядними дебатами, видав тільки п'ять законів. Дисбаланс ваймарської державної машини вів до її повного руйнування, загибелі, що і відбулося в результаті встановлення фашистської диктатури в Німеччині в 1933 р.