Конституційна нестабільність




Змінювали одна одну при владі каудильйо і підтримують їх політичні угруповання прагнули впровадити своїх ставлеників до державного апарату і посилити ідеологічний вплив на населення. У зв'язку з цим, а також в силу свого власного честолюбства новий президент-каудильйо, як правило, скасовував раніше діяла конституцію й спішно організовував "прийняття" нової.
Залежність конституційного розвитку від політичних амбіцій чергового диктатора і підтримує його вояччини призводила до того, що державно-правова історія багатьох латиноамериканських країн представляла собою справжню чехарду. Так, в Еквадорі в XIX ст. змінилося 12 конституцій, у Болівії - 9, в Колумбії - 11, у Домініканській Республіці - 15, у Венесуелі - 11 і т. д.
Зовні більшість латиноамериканських конституцій у XIX ст. зберігали що стали по-своєму "священними" демократичні форми, але в умовах авторитарного режиму вони були не більш ніж декорацією, неодмінною умовою "політичної гри". Ці конституції незмінно проголошували принцип поділу влади, виборність державних органів, демократичні права громадян. Реальна ж дійсність в латиноамериканських країнах у XIX ст. була далека від конституційної законності та демократії.
Для усунення народних мас від участі в політичному житті встановлювалися прямі виборчі обмеження (майнові, освітні тощо ценз), які позбавляли більшу частину населення можливості участі у виборах, а отже, і будь-якого впливу на діяльність державних органів. Виборчі кампанії перетворилися на суцільний ланцюг прямого насильства з боку державної влади, підтасовування підсумків виборів. Практично на виборах завжди "перемагали" урядові кандидати, тому і парламенти в латиноамериканських республіках, як правило, були слухняним знаряддям у руках президентів-диктаторів.
Як один із засобів зміцнення "конституційного" ладу та забезпечення політичної стабільності в багатьох державах субконтиненту використовувався особливий правовий інститут - "стан облоги" (estado de sitio), який вперше був передбачений у Конституції Чилі 1833 Ця Конституція, розроблена консерваторами, яка встановила в Чилі унітарну і жорстко централізовану республіку з сильним президентом на чолі, примітна в тому відношенні, що на відміну від інших латиноамериканських конституцій представляла собою документ, що діяв близько ста років.
Введення облогового (надзвичайного) положення було однією з прерогатив президентської влади і означало припинення конституційних прав і гарантій громадян. Це узаконювало відкриту розправу уряду зі своїми політичними опонентами.
Конституційну історію латиноамериканських республік у XIX ст. не можна розглядати, однак, як дзеркальне відображення інтересів і волі лише реакційних сил. У ній відбилися і всі складнощі розвитку етнічного та класового складу товариства, протиріччя формування єдиної національної державності, неминуче посилення буржуазних елементів в політичному житті, наростаюча боротьба трудящих мас проти диктаторських режимів. В результаті цієї боротьби в деяких конституціях знайшли своє відображення нові й прогресивні для своєї епохи ідеї та положення, а самі ці правові документи стали важливими віхами в історії світового конституціоналізму.