Спадкування за заповітом

З самого раннього періоду свого історичного розвитку римське право визнавало законним розпорядження повноправного особи щодо залишається після нього спадщини у вигляді індивідуального акту - заповіти (testamentum). Заповіт, як правило, охоплювало майнову частину спадщини і в цьому сенсі воно було виразом власницьких прав, продовженням права індивідуальної власності. Заповіт займало настільки істотне місце в сімейній та майнової «життя»римлянина, що в римській юридичної традиції склався своєрідний культ заповіту, подібно до того пієтету, з яким древні єгиптяни ставилися до завчасному створення надгробних пам'ятників.

Право на заповіт або заповідальне здатність (testamentifactio) було важливим елементом загальної цивільної правоздатності римлянина. Малося на увазі, що не всі особи можуть робити заповідальне розпорядження, тобто володіти активної заповідальне здатністю, і не всі особи можуть брати спадщину за заповітом, тобто мають пасивну заповідальне здатність.

Активною заповідальне здатністю володіли тільки повнолітні повноправні римські громадяни, які визнавалися особами suijuris, а також не зазнали обмеження в правах; не могли робити заповітів марнотрати, божевільні (тобто перебували або повинні перебувати під опікою чи піклуванням, причому римське право допускало, і визнання такої необхідності postfactum, що давало можливість оголосити вже дане заповіт недійсним), позбавлені права бути свідком (в якості публічного обмеження в правах). Обмеженою заповідальне здатністю володіли жінки (була потрібна згода опікуна; в більш пізньому римському праві жінки стали володіти майже досконалою свободою заповіту у відношенні особисто їй належав майна, але ніяких інших прав та обов'язків спадок по жіночій лінії не передавало), сини в римській сім'ї, станово неповноправні особи. Малося на увазі, що позбавляються права робити заповіту єретики, звинувачені в злочинах «образи величі» народу чи монарха, що складаються в шлюбі заборонених ступенів споріднення, наклепники, засуджені на політичну смерть.

Активною заповідальне здатністюнеобхідно було мати безперервно протягом всього життя, в іншому випадку володіння нею на момент смерті вимагало спеціального посвідчення.

Пасивною заповідальне здатністю, тобто правом отримати що-небудь за заповітом, так само як і право взагалі бути призначеним спадкоємцем у заповіті (навіть якщо потім нічого не буде отримано реально), в римському праві мав більш широке коло осіб. З деякими обмеженнями нею володіли й жінки, і станово неповноправні суб'єкти (щодо останніх право бути спадкоємцем на увазі наявність вимоги про набуття вільного стану на момент прийняття спадщини). Зберігалися всі обмеження на прийняття за заповітом для осіб, звинувачених у державних чи релігійних злочинах. Пасивною заповідальне здібності були позбавлені т.зв. особи невизначені (personaeincertae) - тобто не можна було заповідати особі, що не володів не тільки ясним цивільним статусом, але статевими, віковими і т.п. характеристиками. Допускалося робити заповіту на користь дітей спадкодавця, ще не народжених (postumii), але їх заповідальне здатність була, по-перше, короткострокової (не довше 10 місяців з дня смерті батька), по-друге, обставлялася цілою низкою умов про якість шлюбу та т . п. Воспреемнікамі спадщини за заповітом могли бути і юридичні особи - але тільки публічного права. Володіння пасивної заповідальне здатністю мало бути незмінним і на момент складання заповіту, і на момент смерті спадкодавця, і на момент прийняття спадщини.

Поєднання вимогпро активної і пасивної заповідальне здатності зумовлювали досить суворі вимоги і до форми заповіту.

Спадкоємець в заповіті повинен бути призначений персонально та поіменно (за винятком суворо обумовлених випадків спадщини postumii). Можливо було подназначеніе спадкоємця, але також персональний та поіменне (на випадок, якщо перший спадкоємець помре, збожеволіє, впаде в злочин і т.д.) - т.з. substitutio.

Заповіт могло бути зроблено в усній і в письмовій формі. Усна заповіт (testamentumpernuncupationem) розвинулося із сімейних розпоряджень найдавнішої епохи і панував в римському праві класичної епохи. Усне заповіт наказувалося робити у вигляді урочистої процедури, подібної до процедури відчуження-манципації, або за участю народу (у куріатних коміції), або перед 7 свідками, які в найдавніший період свідчили зміст заповіту, а пізніше - тільки факт заповідального розпорядження. Письмове заповіт ( testamentumperscripturam) повинно було представляти документ, певним чином складений, з підписом заповідача. Участь свідків було потрібно вже для посвідчення автентичності акту; вони прикладали свої печатки та підписи до документа, чи до зберігає його ковчежці (скриньки), не обов'язково знаючи про зміст розпоряджень. Якщо заповідач був сліпим, ньому, глухий, то в процедурі складання письмового заповіту повинен був брати участь нотаріус; за неграмотно заповідача міг підписатися ще один свідок. Заповіт обов'язково повинно було укладати дату складання і поминати про обставини його складання; процедура складання заповіту (так само вусній або письмовій формі) повинна бути одномоментної: перерви, заміна одних свідків на інших не допускалися. Якщо заповідальне розпорядження зводилося тільки до «штучному» розділу спадщини між спадкоємцями за законом, то його складання могло проходити без свідків. Дотримання вимог спадкування за законом в чому спрощувало процедуру складання заповіту.

У зв'язку з поширенням письмової форми заповіту в епоху рецепції зберігання та розкриття заповітів стало особливо регульованою процедурою. Заповіту зберігалися або в державній казні, або - пізніше - у нотаріуса. Розтин заповіту повинно було відбутися не пізніше 5 днів з відкриття спадщини (або смерті заповідача); правові гарантії оплачувалися 5%-ними митами.

Право заповіту не було абсолютним, ні з чим ні що вважається волевиявленням спадкодавця. В інтересах сім'ї та суспільства (в чому відбилося і перевагу законного порядку наследопреемства в римському праві) заповідач у своїх розпорядженнях обмежувався, по-перше, необхідністю надати обов'язкові частки своїм родичам, по-друге, наявністю широких можливостей оголосити заповіт недійсним.

Вимога обов'язкової частки (portio debita) полягало в тому, що не можна було обходити мовчанням у своєму заповіті спадкоємців за законом. Або вони повинні були отримати належні їм за законом частки спадщини, або гарантовані правом спеціально встановлені мінімальні частки; в іншому випадку вони мали право пред'явити позови з приводу неправильно складеного заповіту. Право на обов'язкову частку мали всі прямі низхідніі висхідні родичі когнатіческого спорідненості, вони повинні були бути названі в заповіті поіменно і кожному визначено його частка. Для виключення будь-кого від спадщини були потрібні вагомі причини: правом встановлювалися тільки строго певні 14 видів проступків проти публічного порядку і проти заповідача за його життя, за якими, з приведенням необхідних свідчень, можна було законно позбавити спадкоємця його обов'язкової частки. При відсутності такої мотивування родичі мали право пред'явити позов про порушення заповідачем моральної обов'язки, причому це могло бути зроблено ще за життя заповідача.

Заповіт могло бути визнано недійсним з цілої низки підстав. Заповіт вважалося нікчемним за своїми розпорядженням (t. nullum), якщо воно складалося в порушення всіх призначених правил або ж нездатним в правовому сенсі заповідачем. Незаконним заповітом (t. injustum) визнавалося таке, яке було складено не по законному обрядом. Заповіт перерване (t. ruptum) свідчило про недостатнє право заповідача в силу його сімейного стану на заповідальне розпорядження; воно могло бути відновлено повноважним заповідачем або при зміні сімейного статусу. Претор допускав можливість отримання спадщини і по перерваному заповітом. Заповіт могло бути незатвердженим (t. irritum), якщо до моменту відкриття спадщини правоздатність заповідача зазнала змін. Марним (t. deslitum) вважалося таке розпорядження, яке було адресоване неіснуючому насправді спадкоємцю. Заповіт, нарешті, могло бути скасованим (t. rescissum) судом в силутих чи інших позовних вимог, в першу чергу при скарзі законних спадкоємців на безпричинність позбавлення їх повністю або частково належної їм за законом частки спадщини або навіть і обов'язкової частки.